вівторок, 3 лютого 2015 р.

Готуємось до ЗНО

Аналіз художнього твору

Як і все в цьому світі, літературні твори можуть бути схарактеризовані з погляду змісту (тема, ідея, мотиви) і з погляду форми (сюжет, композиція, художні засоби виразності тощо).
Зміст художнього твору — відображена в художньому творі за допомогою словесних засобів об’єктивна дійсність на підставі її осмислення й інтерпретації митцем відповідно до його ідейно-естетичних, філософських, соціально-політичних і под. поглядів. Звичайно зміст твору багатоплановий і передбачає вміння читача належним чином витлумачити його.
Зміст твору визначається темою та ідеєю й розкривається у відповідній формі (у жанрі відповідного роду літератури, у задовільній сюжетно-композиційній та образній системах тощо). Зміст тісно пов’язаний із формою твору: зміст вимагає певної форми, у свою чергу форма диктує певні вимоги до змісту.
Тема (від гр. tema — те, що лежить в основі) — це фрагмент реальності, що став письменнику матеріалом для осмислення та художнього втілення в літературному творі. Таким фрагментом може бути історична подія, суспільне явище, життя, думки, почуття людини тощо. Іншими словами, тема — це те, про що твір. Вибір життєвого матеріалу для художнього втілення не випадковий: митець завжди обирає такий матеріал, на якому найповніше йому вдасться донести до читача якусь ідею.


Звичайно тему визначають в епічних, ліро-епічних і драматичних творах, використовуючи слова: «показ», «змалювання», «зображення» та под. У подальшому при характеристиці творів ці слова не вживатимуться як самі собою зрозумілі. Указівка на тему твору даватиметься, наприклад, у такий спосіб:

Тема: життя українських селян після земельної реформи XIX ст.; руйнація родини під впливом негативних суспільно-економічних чинників.
Коли ж говорять про ліричні твори, то зазвичай уживають не термін «тема», а термін «мотив», оскільки ліричні твори (вірші) не показують щось, а передають емоції, почуття, враження. 
«Вічні теми» — теми, які, одного разу включені в мистецький простір, стають предметом нестихаючої, постійної уваги письменників різних часів і епох, отримуючи відмінні художні втілення й своєрідні авторські інтерпретації, при цьому кожна наступна враховує попередню, відсилає до неї. До таких тем належать теми вірності й зради, любові й ненависті, гріха й чистоти, каяття й спокути, братовбивства, землі, інтелігенції, завойовництва тощо.
Ідея (від гр. idea — поняття, уявлення) художнього твору — виявлене у творі ставлення (інтерпретація й оцінка) письменника до теми (зображуваного) з позиції певних філософських поглядів, через яке відбувається творче й духовне саморозкриття митця. Автор може високо оцінювати якісь факти чи події або висловлювати до них своє негативне ставлення, може щось засуджувати або возвеличувати тощо. Отже, тема — це те, що зображується автором у творі, а ідея — це те, як і навіщо зображуване інтерпретується митцем крізь призму індивідуального світогляду й ціннісних настанов.
Звичайно ідею визначають в епічних, ліро-епічних і драматичних творах, використовуючи слова: «утвердження чогось», «засудження чогось, когось», «піднесення», «возвеличення» та под. У подальшому при характеристиці творів указівка на ідею (ідеї) твору даватиметься, наприклад, у такий спосіб: Ідея: утвердження думки про кріпацтво як причину деградації людської особистості; засудження нездатності українців знайти порозуміння в родині...
У ліричних творах, коли говорять про ідею, також використовують термін «мотив», оскільки в невеликому за обсягом творі, який передає почуття, важко виразити чітко визначувану ідею.
Мотив (фр. motif від іт. motivo — привід, спонукання) — 1) у загальному значенні це внутрішня спонука, що визначає виконання певної дії, справи;
2) у художній творчості це передусім основна думка ліричного твору;
3) додаткові лінії розмислу митця над тими чи іншими проблемами, темами, ідеями поряд із основною ідеєю. У посібнику термін «мотив» використовується в третьому значенні.

Образ як утілення теми й ідеї


Література — це передусім образотворення за допомогою слова.

Художній образ — відбиток, зображення об'єктів реальності в словесній матерії за допомогою художніх засобів на основі пізнання, осмислення, оцінки й творчої уяви автора. Залежно від об'єкта зображення — людини чи неживого предмета — розрізняють образи людей і предметні образи.
Система образів — упорядкована авторським задумом сукупність художніх образів, кожен із яких виконує покладену на нього функцію й у взаємодії з іншими сприяє якнайкращому розкриттю певних теми, ідеї. У межах системи образів виділяють: образи людей (персонажі (в епосі), дійові особи (у драмі), ліричні герої (у ліриці)) і предметні образи (природи, Батьківщини, житла, побуту та ін.); головні, другорядні й епізодичні; позитивні (герої) й негативні (персонажі); образ автора, оповідача. Крім того, поділ персонажів здійснюють на групи за соціальними, родинними, психологічними, морально-етичними та ін. ознаками.

 Структурно-композиційна будова художнього твору

Композиція художнього твору (лат. composition від сотропеге — складати, створювати, поєднувати) — зумовлений темою й ідеєю спосіб побудови художнього твору, що виявляється в розміщенні й співвідношенні таких складників, як авторський відступ, опис природи (пейзаж), опис місця дії (інтер’єр), опис зовнішності персонажів (портрет), подання характеристик персонажів (через зображення їх дій і учинків, діалоги, монологи, самохарактеристики), порядок розгортання подій (сюжет), розстановка персонажів тощо. Композиція є вершиною формальної організації твору. Характер композиційної будови значною мірою залежить від жанру твору, настанови автора на змалювання зовнішнього світу чи внутрішнього світу людини. Термін «композиція» вживається й у більш вузьких значеннях:
1) розбиття твору на кілька основних складників, що відповідають вступу, основній частині оповіді та заключній частині, у межах яких далі можуть вичленовуватися дрібніші елементи, а також вичленування прологу й епілогу;
2) поділ твору на такі компоненти, як експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка;
3) подієвий ряд твору (у цьому разі композиція збігається із сюжетом).
Сюжет (від фр. sujet — предмет) — ланцюг подій, відтворений у художньому творі, де кожна подія пов’язана з іншою, вони взаємозумовлюють і доповнюють одна другу, у такий спосіб забезпечуючи розвиток дії й найбільш повне й глибоке розкриття теми й ідеї твору, образів персонажів. Іншими словами, сюжет — це відбите в художньому творі життя персонажів у його просторово-часових вимірах, у станах і обставинах, що змінюються. Сюжет є організаційним стрижнем у жанрах епосу, драми та ліро-епосу.
Сюжет тісно пов’язаний із композицією художнього твору, тому часто говорять про сюжетно-композиційну будову, де виділяють такі елементи, як: експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка; інколи у творах також є пролог та епілог. У великих за будовою творах може бути складний сюжет, тоді говорять про наявність кількох сюжетних ліній. Поряд із сюжетом у художньому творі, як правило, наявні позасюжетні елементи.
Сюжетна лінія — один зі шляхів розвитку подій у художньому творі, що розгортається поряд з іншими, витворюючи сюжет художнього твору в цілому. Співіснування декількох сюжетних ліній притаманне сюжетним творам середнього або великого формату. Наприклад, у поемі Т. Шевченка «Гайдамаки» є такі сюжетні лінії: підготовка й повстання селян; кохання Яреми й пошуки ним своєї Оксани; доля Гонти.

Сюжетні елементи

Експозиція (від лат. exposition — пояснення) — сюжетно-композиційний елемент, який зазвичай міститься на початку художнього твору. У цій частині автор зображує місце, обставини, вказує на час, тобто де й коли відбуваються події, уводить дійових осіб, даючи їм початкову характеристику, та под.
Зав’язка — сюжетно-композиційний елемент твору, який звичайно йде після експозиції; місце у творі, де показано перше зіткнення протидіючих сил, зародження напруги між героями, появу конфліктної ситуації, що надалі буде розвиватися й поглиблюватися до її остаточного вирішення в той чи інший спосіб. Зав’язка задає основні лінії розвитку подальшого сюжету, орієнтує читача в розстановці сил й конкретизує тему й основну проблематику твору.
Розвиток дії — низка сюжетно-композиційних елементів (епізодів), що подають змалювання дій персонажів, подій, які розвиваються й у результаті ведуть до зростання напруги, до накопичення енергії, яка в одній з точок досягає свого апогею (у цій точці читач ніби завмирає, не знаючи, чим усе це може закінчитися, куди може повернути) й ось-ось має чимось «вибухнути».
Кульмінація (з лат. — вершина) — сюжетно-композиційний компонент, який підготовлений і логічно витікає з розвитку дії та є моментом найбільшого напруження в розвитку дії. У цій точці твору відбувається вирішальне зіткнення сил, які ведуть боротьбу, гострота їх протистояння досягає вершини, після якої настає розв’язка, перемога чи поразка певної сили. Кульмінаційних моментів у творі може бути декілька.
Розв’язка — завершальний компонент сюжету, розв’язання конфлікту у творі. Як правило, розв’язка готується всім ходом подій у творі, але, на відміну від інших елементів, найчастіше відбувається дуже швидко. Подається найчастіше в кінці твору.

Позасюжетні елементи твору

Позасюжетні елементи — складники художнього твору, що безпосередньо не пов'язані з розвитком сюжету, а саме вступ, пролог і епілог, ліричні (авторські) відступи, пейзажі, портрети, описи інтер'єрів, екстер'єрів, історичні екскурси та под., уведення яких у структуру твору, утім, забезпечує більш глибоке й рельєфне змалювання подій і образів, увиразнює сприйняття ситуацій, зображених у творі.
Вступ — початкова частина тексту будь-якого стилю мови, у тім числі й художнього, яка передує основному висловленню. У художніх творах вступ найчастіше збігається з експозицією, у якій автор подає загальні зауваги щодо подальшого розгортання подій, знайомить читача з місцем, часом, обстановкою, у якій має місце якийсь факт чи відбуватимуться події, розмірковує над якимись філософськими питаннями, що надалі знайдуть художню інтерпретацію тощо. Інколи вступ може бути опосередковано співвіднесений з експозицією, маючи на меті лише формування відповідної настроєвості (наприклад, філософування Г.Квітки-Основ’яненка над питаннями життя й смерті в повісті «Маруся»). У поетичних творах вступ може бути як розлогим (наприклад, у поемі «Сон» Т.Шевченка: «У всякого своя доля і свій шлях широкий...»), так і лаконічним, а то й зовсім відсутнім. В епічних текстах якісні характеристики вступу залежатимуть від обсягу твору. У драматичних творах у вступі звичайно вказуються на місце, час дії, обстановку, дійових осіб.
Пролог (від гр. pro і logos — перед і слово) — необов’язковий композиційний елемент будь-якого художнього твору; вступ до твору, перший його елемент, що, як правило, є окремою частиною (під назвою «Пролог» або без назви), інколи з уключенням до загальної нумерації частин чи поза нею, у якому автор може звернутися до читачів із якихось суттєвих питань, що покликали до життя твір; ознайомлює читачів із фактами, що мали місце до тих подій, про які йтиметься у творі, які становитимуть безпосередній сюжет; пропонує історичну, філософську паралель до теми й ідеї твору, створює загальний настрій, готуючи читача до кращого сприйняття й розуміння змісту й ідей твору тощо (наприклад: пролог до поеми «Мойсей» І.Франка, пролог до драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки).
Епілог (від гр. ері — після, logos — слово) — уведена після розв’язки остання, заключна частина твору, де автор розповідає про долю героїв у подальшому, після того, як основний сюжет вичерпано й усі конфлікти розв’язано. Уведення епілогу сприяє більш глибокому розумінню персонажів і'ролі в їхньому житті подій, що змальовані у творі. Епілог ніби ставить крапку в потенційно відкритій історії, яку автор «вирвав» із життя й поклав в основу сюжету твору. Крім того, епілог традиційно сприяє усвідомленню читачем того факту, що персонажі й події, описані в певному творі, — не художній вимисел, гра фантазії митця, а живі, справжні, реальні, адже вони продовжили своє існування й далі, поза межами розказаної митцем історії.

Позатекстові елементи художнього твору

Присвята — позатекстовий елемент твору, метою якого є вказівка на особу або іншу реалію, які відіграли в житті митця певну роль, мали для нього важливе значення, справили на нього той чи інший вплив. Звичайно присвяти стосуються людей, проте не обов’язково. Так, М.Коцюбинський присвятив новелу «Intermezzo» кононівським полям.
Епіграф (від гр. epigraphe — напис на пам’ятнику) — короткий влучний вислів (уривок з якогось твору, крилата фраза, прислів’я чи приказка, афоризм), ужитий на початку твору чи його частини, що асоціативно вказує на тему, специфіку стилю, створює відповідний настрій та ін.

Присвяти та епіграфи в творах ЗНО:

Твір, автор
Присвята, епіграф
«Кавказ»
Т. Шевченка
Присвята: «Искреннему моему Якову де Бальмену».
Епіграф: «Кто даст главе моей воду, И очесем моим источник слез, И плачуся и день и нощь о побиенных...»
(Иеремии. Глава 9, стих 1).
«Катерина» Т. Шевченка
Присвята: «Василю Андрійовичу Жуковському на пам’ять 22 квітня 1838 року».
(Звільнення поета з кріпацтва).
«Гайдамаки» Т. Шевченка
Присвята: «Василию Ивановичу Григоровичу на память 22 апреля 1838 года».
(Звільнення поета з кріпацтва).
«І мертвим, і живим...» Т. Шевченка
Епіграф: «Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь єсть»
(Иоанна, глава 2, стих 20).
«Земля»
О. Кобилянської
Присвята: «Своєму батькові Юліанові Я. Кобилянському посвячує авторка».
Епіграф німецькою: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша».
«Intermezzo»
М. Коцюбинського
Присвята: «Кононівським полям».
«Я (Романтика)» М. Хвильового
Присвята: «Цвітові яблуні» (назва новели Михайла Коцюбинського).
«Місто»
В. Підмогильного
Епіграфи: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є, як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє» (Талмуд. Трактат Авот); «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?» (Анатоль Франс. «Таїс»).
«Мисливські усмішки» Остапа Вишні
Присвята: «Максиму Рильському»


Засоби художньої виразності

Зображувально-виражальні (художні) засоби в художній літературі — це мовні засоби, за допомогою яких створюється образність і емоційно-естетична виразність художніх творів.
Художній (поетичний) звукопис — притаманне саме художньому мовленню використання фонетичних особливостей національної мови з метою створення відповідних звукових, інтонаційних, темпових ефектів, що сприяють увиразненню смислів, закладених у поетичний твір. До засобів належать асонанс, алітерація.
Троп (від гр. trope — зворот) — незвичне, значеннєво неодномірне слово або словосполучення, ужите в переносному значенні для характеристики предметів і явищ за допомогою своїх вторинних (переносних) смислів або внутрішньої форми. До тропів відносять епітет, постійний епітет, порівняння, заперечне порівняння, метафору, персоніфікацію (уособлення), алегорію, метонімію, синекдоху, гіперболу, літоту, оксиморон, символ та ін.
Художній (поетичний) синтаксис — специфічна побудова синтаксичних конструкцій (словосполучень, речень) у поетичному творі, яка впливає на інтонаційний малюнок (інтонацію, логічний наголос, темп читання), завдяки чому постає як художній прийом, спрямований на увиразнення змісту, ідей, образів, посилення емоційності тощо. До поширених синтаксичних прийомів (фігур) у тексті належать: стилістичні фігури, або фігури поетичної мови — антитеза, тавтологія, паралелізм; риторичні фігури — риторичне звертання та риторичне запитання; інверсія, анафора, асиндетон, полісиндетон тощо.

Фонетичні засоби виразності

Алітерація — стилістичний прийом інструментування, поетичного звукопису, який полягає в повторенні однакових приголосних звуків задля посилення інтонаційної та значеннєвої виразності поетичного твору, що у свою чергу зумовлює необхідність додаткової інтерпретації смислів, актуалізованих цим прийомом.
Наприклад: Реве та стогне Дніпр широкий, / Сердитий вітер завива, / Додолу верби гне високі, / Горами хвилю підійма (часто повторювані р / т(д) / в, с(ш)).
Асонанс (від фр.— суголосся) — стилістичний прийом інструментування, прийом звукопису, який полягає в нанизуванні одного й того самого голосного звука в одному рядку чи в більшій частині вірша, завдяки чому може створюватися додаткова інтонаційна виразність і смислова глибина вірша.
Наприклад: ГОмОніла Україна, дОвгО гОмОніла, ДОвгО-дОвгО крОв степами текла червОніла (часті повтори о).
Щоб запам’ятати, яким терміном називається повтор приголосних, а яких голосних, — услухайтеся в самі терміни: аЛіТеРаЦія / АсОнАнс. Помітили, що другий термін звучить легко, протяжно, отже, це термін, яким позначають повтор голосних. А перший звучить жорсткіше — отже, це для позначення повтору приголосних.

Лексичні засоби виразності (тропи)

Епітет (від гр. — означення або прізвисько) — художній троп, виражений переважно прикметниками, що образно наголошує на характерній ознаці, рисі, одиничній якості предмета чи явища завдяки тому, що у відповідному контексті викликає нові асоціації й смисли стосовно відомого. У ролі епітетів можуть уживатися також іменники (виступають прикладками), прислівники (ознаки дій), а то й цілі словосполучення. Означальні слова й словосполучення набувають функції епітета за умови активізації своїх вторинних смислів, чим і відрізняються від звичайних означень. У поетичному мовленні звичайно майже всі означення є епітетами.
Наприклад: чорна душа, світлі помисли, ясні очі, яскраве кохання.
Постійний епітет — різновид епітета, який характеризується тим, що, раз виникнувши як несподіване й точне означення певного предмета чи явища, надалі постійно використовується для характеристики їх, переходячи з одного до іншого твору. Унаслідок традиційності в ужитку втрачає ознаки несподіваності, оригінальності, точності. Постійні епітети притаманні фольклору, а також можуть використовуватися як стилізаційний прийом в авторській літературі.
Наприклад: сизий сокіл, вороненький кінь, русява коса, сива зозуля.
Порівняння — художній троп, сутність якого полягає в характеристиці одного предмета чи явища або їх окремих рис і ознак за допомогою зіставлення з іншим предметом чи явищем, їх рисами чи ознаками. Таке зіставлення відбувається типово в межах одного речення й забезпечене спеціальними синтаксичними конструкціями — порівняльним зворотом у простому реченні та складнопідрядним порівняльним реченням. Засобом зв’язку в таких конструкціях є порівняльні сполучники як (реальне порівняння), мов, немов, наче, неначе, ніби, нібито, буцім, буцімто (ірреальне порівняння). Крім цього, порівняння може бути представлене й поза використанням цих конструкцій: придієслівним орудним відмінком («співати солов’єм»), ступенями порівняння («чистіша від сльози вона хай буде»), у безсполучникових конструкціях («Ом, ти дівчино, з горіха зерня...»), за допомогою використання слів подібний, схожий, нагадує, здається.
Наприклад: Народе мій, замучений, розбитий, / Мов паралітик той на роздорожжу, / Людським презирством, ніби струпом, вкритий.
Заперечне порівняння — різновид порівняння, заснований на запереченні певних ознак чи характеристик одного предмета (явища) й ствердженні наявності їх в іншого. Традиційно уводиться формулами на зразок «то не те існує, то зовсім інше є». Особливо характерне для фольклорних творів, виразно подане в «Слові про похід Ігорів».
Наприклад: То не сороки заскрекотали — по сліду Ігоревім їздить Гзак із Кончаком. («Гзак із Кончаком, мов сороки).
Порівняння має багато спільного з метафорою (бо є початковим етапом формування останньої), однак різниться тим, що звичайно в порівнянні подані обидва об’єкти та їх характеристики, що порівнюються, зіставляються, порівняйте:
На другому поверсі школи малі діти гупотіли, мов слони — порівняння.
На другому поверсі школи гупотіли малі слони — метафора.
Метафора (від гр. metaphora — переміщення) — художній троп, який заснований на тому, що сутність, характеристики одного предмета чи явища передаються через указівку на сутнісні ознаки й характеристики іншого предмета чи явища, при цьому між співвіднесеними предметами чи явищами автором метафори вбачається якась подібність, схожість чи, навпаки, відмінність, контрастність. Коротко кажучи, метафора — це перенесення ознак одного на інше на підставі їх подібності чи контрастності (перенесення за подібністю). Початковим етапом формування метафори є порівняльна мисленнєва операція щодо тих чи інших предметів. Порівнюватися можуть живі й неживі, неживі й живі, живі й живі предмети, їх розмір, вага, колір, вміст та інші ознаки і якості. На мовному рівні це виявляється в тому, що для характеристики одного предмета чи явища використовуються слова чи словосполучення, що звичайно застосовуються для означення інших, унаслідок чого значеннєві пласти слів (словосполучень) зазнають суттєвих змін, видобуваючи нові, несподівані смисли щодо характеризованого предмета. Різновидами метафори є алегорія, персоніфікація (уособлення) та ін.
Наприклад: посмішка на обличчі цвіте; сум полився по Дніпру; Боян «...напускав десять соколів на стадо лебедів» (= клав десять пальців на струни).
Персоніфікація (від лат. persona ficatio — персону робити) — різновид метафори, який ґрунтується на наданні неживим предметам ознак істоти (людини).
Наприклад: тут і стіни говорять; бандура заплакала.
Уособлення, або прозопопея — різновид метафори, який ґрунтується на прийомі перенесення якостей істот на предмети, явища природи чи абстрактні поняття.
Наприклад: весна говорить до мене ніжним вітерцем; літо засоромилося своєї краси; лихо ожило.
Алегорія (від гр. allegoria — інакомовлення) — художній троп, основою якого є позначення одних предметів і явищ, найчастіше абстрактних і складних, іншими, простішими й зрозумілішими, що в більш конкретній формі репрезентують сутнісні ознаки перших. Таким чином, алегорія — це зображення з «подвійним дном»: на поверхні зображено предмет чи явище, яке вказує не на самих них, а на інші предмети чи явища, що мають бути «впізнані» читачем. В основі алегорії лежить прийом метафоризації. Алегорія може застосовуватися в будь-яких літературних формах (жанрах), але найвиразніше репрезентована в таких, як казка, байка, гумореска тощо. Інколи говорять про цілий твір як алегорію.
Наприклад: Бджола = людина, яка в сродній праці трудиться.
Метонімія (від гр. metdnymia — перейменування) — художній троп, сутність якого криється в мисленнєвому перенесенні ознак, якостей одного предмета чи явища на суміжні предмети чи явища й відображенні цього в мові (перенесення за суміжністю). Суміжність ознак предметів або явищ може бути просторовою, часовою, якісною, причиновою тощо.
Виділяють такі різновиди перенесення (метонімізації):
•    ім’я автора замість назви твору (читати Шевченка замість читати твори Т.Шевченка);
•    назва форми замість назви вмісту (змісту) (з'їсти миску замість з’їсти миску борщу);
•    назва речі замість назви людини (ішов плащ замість ішла людина в плащі);
•    назва місця проживання замість назви його мешканця (приїхав Київ замість приїхали кияни);
•    назва ознаки замість назви її носія (ішла сміливість у бій замість ішла смілива людина в бій);
•    назва матеріалу замість назви речі (метал їде по дорозі замість металеве авто їде по дорозі);
•    назва знаряддя дії замість назви дії (досягати мети вогнем і мечем замість досягати мети, спалюючи й рубаючи) та ін.
Синекдоха (від гр. synekdoche — співвіднесення) — художній троп, різновид метонімії, який ґрунтується на кількісному зіставленні предметів і явищ (кількісна метонімія).
Виділяють такі види синекдохічного перенесення:
•    назва у формі однини замість назви у формі множини (Людина ходить по планеті);
•    назва у формі множини замість назви у формі однини (Нехай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!);
•    назва частини замість назви цілого (очі сміялися)
•    назва видового замість назви родового або навпаки.
Гіпербола (від гр. hiperbole — перебільшення) — художній троп, заснований на надмірному перебільшенні особливостей чи ознак предмета або явища задля увиразнення їх зображення чи указівки на особливе емоційне ставлення (позитивне, негативне, саркастичне, іронічне тощо) до них з боку автора.
Наприклад: Так ніхто не кохав! Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання.
Оксиморон, або оксюморон (від гр. oxymoron — дотепно-безглузде), — художній троп, сформований поєднанням несумісних, протилежних (інколи антонімічних) за значенням слів в одному висловленні, унаслідок чого утворюється парадоксальна смислова єдність, наснажена експресивністю, витонченістю, дотепністю.
Наприклад: казав сліпий: побачимо; страшенно смачний; живий труп; німий крик; веселий цвинтар.
Символ (від гр. symbolon — знак, прикмета) — художній троп, сутність якого криється в тому, що слово чи словосполучення подається як позначення цілого комплексу уявлень про явища чи предмети світу, унаслідок чого ці слова й словосполучення набувають фактично невичерпної багатозначності, залежно від того, хто їх сприймає. Символи можуть бути загальнокультурними (сонце — символ життя), національними (калина — символ краси України), авторськими, тобто такими, що набувають особливого смислу у творчості окремого митця (великий льох — символ утрати українцями своєї сутності й національної гідності в Т. Шевченка; степова Еллада — символ України в Є. Маланюка; собор — символ духовної чистоти в О. Гончара).
Наприклад: хліб-сіль — символ гостинності українців, життя, достатку; Нарцис — символ самозакоханості;
лисиця — символ хитрості, а може бути й символом мудрості тощо.

Синтаксичні засоби виразності

Анафора (від гр. anaphora — піднесення), або єдинопочаток, — риторична фігура, яка передбачає повторюваність звукових або лексичних одиниць, фраз на початку віршових рядків чи частин тексту задля підсилення, увиразнення певних змістових компонентів, посилення емоційності тощо. Протилежна іншій риторичній фігурі — епіфорі.
Наприклад:
Не вернуться сподівані
Не вернеться воля,
Не вернуться запоржці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани (Т.Шевченко).
Антитеза (від гр. anti — проти й thesis — положення) — стилістична фігура, яка полягає в зіставленні протилежних (антонімічних) понять, характеристик предметів і явищ, логічному протиставленні одного твердження іншому та под. Може бути подана як у межах одного речення (Один будує, а інший ламає; «Пан гуляв у себе в замку — у ярмі гуляли люди» (Леся Українка)), так і в ширших контекстах, а інколи навіть структурувати цілі художні твори. Типовою синтаксичною конструкцією для антитези є складносурядні зіставно-протиставні речення (зі сполучником а).
Наприклад:
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла (О.Олесь).
Інверсія (від лат. inversion — перестановка, перевертання) — стилістична фігура, що полягає в незвичному, часто одивненому розташуванні слів у реченні; порушенні розміщення частин речення; відхиленні від векторного розвитку подій у художньому творів за рахунок ретроспекції (оглядання в минуле) та проспек-ції (заглядання в майбутнє). Нормальним у реченні вважається порядок такого ґатунку:
Учора на весіллі молода дівчина весело співала пісню, де:
•    указівка на час і місце на початку або в кінці речення;
•    указівка на ознаку предмета перед назвою самого предмета;
•    указівка на ознаку дії перед назвою самої дії;
•    указівка на предмет перед дією, яку він виконує;
•    указівка на предмет, на який спрямована дія, після назви дії.
При порушенні такого порядку виникають певні стилістичні нюанси.
Наприклад: Дівчина молода та й козака вигляда.
Тавтологія (від гр. tauto — те саме й logos — слово, учення) — синтаксичний прийом, сутність якого полягає в тому, що в реченні спеціально або випадково повторюються спільнокореневі, близькі за значенням однієї (синонімічні) або різних частин мови слова. У художніх творах виконує звичайно важливу смислову, естетично-емоційну або композиційну функції, особливо ж поширена у фольклорних творах.
Наприклад: вік вікувати, жити поживати, ігри грати; Тож дай мені дійти і не зотліти, Дійти і не зотліти дай мені (В.Стус).
Риторичне запитання — стилістична фігура, що передбачає можливість постановки питання, на яке не треба давати відповіді, бо вона вже приховано подана самим автором питання «між рядками», у «духові» твору, у всім відомій позиції автора стосовно якоїсь теми тощо.
Наприклад: Учителю, стою перед тобою / Малий, вчарований до німоти. / Хто ще умів робити так, як ти, / Хто кликати умів ще так до бою, / Кого ще так боялися кати, / Оті бадені з пихою тупою, І Кого ще так, придавлений журбою, / Любив народ у царстві темноти?.. (Д.Павличко).
Риторичне звертання — стилістична фігура, заснована на використанні звертання, що не є цілеспрямованим, конкретно адресованим, а тому не потребує відгуку, й застосоване умовно для надання мовленню бажаного звучання — патетичного, піднесеного, інтимного, іронічного, сатиричного та ін.
Наприклад:
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
І сльози, і все до загину... (В.Сосюра).
Риторичне ствердження — стилістична фігура, заснована на акцентованому вимовлянні судження-твердження, що сприймається слухачем або читачем як незаперечна істина, позиція-кредо автора, породжуючи почуття впевненості в правдивості сказаного, віри в щирість автора.
Наприклад:
Так! Я буду крізь сльози сміятись.
Серед лиха співати пісні... (Леся Українка).
Щоб легко запам’ятати терміни та їх визначення, а також щоб легко знаходити відповідні засоби в художніх текстах, створіть для себе просту схему «назва терміна — коротке визначення — яскравий приклад» на зразок:
Асонас
Повтор голосних
СтО рОків, як скОнала Січ...
Алітерація
Повтор приголосних
Сто років, як сконала Січ...
Епітет
Прикметник у переносному значенні
Мріють крилами з туману лебеді рожеві...
Метафора
Перенесення за подібністю
Ріки сльоз ллються.
Метонімія
Перенесення за суміжністю
Київ виграв (=кияни).
Синекдоха
Кількісна метонімія
Людина ходить по планеті (=люди).
Інверсія
Порушений порядок слів
Мріють крилами з туману лебеді рожеві...
Порівняння
Зіставлення із як, мов, немов, наче
Чорні очі, як терен.
Гіпербола
Перебільшення
Так ніхто не кохав.
Антитеза
Протиставлення
Моя любов сягала небау а Гриць ходив ногами по землі.
Оксиморон
Поєднання непоєднуваного
Чорний сніг, живий труп.

Засоби творення комічного

Усі знають, що таке сміх і яким буває смішне. Щоб навчитися розрізняти засоби творення комічного, варто запам’ятати принаймні найбільш загальні важливі риси кожного із засобів, які далі в тексті виділені великими літерами в кінці визначень термінів.
Гумор (від англ. humour — настрій, схильність) — різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах. Гумор не заперечує об’єкта висміювання й цим відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите заперечення й різке осміяння зображуваного. Яскраво забарвлені гумором, закоріненим у народну творчість, прозові й поетичні твори І. Котляревського, фейлетони й гуморески Остапа Вишні. Добрий безцільний сміх.
Іронія (від гр. еігопеіа — глузування) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. Іронія — це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою. Інколи виділяють різновиди іронії, наприклад: іронія-запитання, заперечна іронія, «епічна іронія». Розумний сміх із вихованням.
Сарказм (від гр. sarkasmos — знущання) — художній засіб творення комічного, побудований на їдкій, викривальній, особливо дошкульній насмішці, сповненій крайньої ненависті та гнівного презирства. Сарказм не має подвійного, часто прихованого дна, як іронія. Йому притаманне поєднання гніву, ненависті з гіркою посмішкою (І.Вишенський, Т.Шевченко, І.Франко та ін.). Прихований їдкий сміх.
Сатира (від лат. satira, від більш раннього satura — суміш, усяка всячина) — особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осудливому висміюванні негативного. Сатира досить часто спрямована проти соціально шкідливих, ганебних явищ. У вузькому розумінні — твір викривального характеру. У сатиричних текстах широко використовується художня гіперболізація, яка є основою сатиричної типізації, шарж, гротеск. Жорсткий викривальний сміх.
Гротеск (від фр. grotesque — химерний, викрутасистий; смішний, комічний) — вид художньої образності, для якого характерними є фантастична основа, тяжіння до особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм; поєднання в одному предметі або явищі несумісних, різко контрастних якостей. Гротесковий художній образ позначений наявністю двох планів. За страшним, кумедним, умисно перебільшеним, карикатурно зображеним образом проглядається реальність, яка потребує «лікування», «викорінення», «знищення». Химерний перебільшений сміх.
Травестія (від іт. travestire — переодягати) — засіб творення комічного, коли твір із серйозним або навіть героїчним змістом і відповідною йому формою переробляється, «перелицьовується» у твір з комічними персонажами й жартівливим характером розповіді («Енеїда» І.Котляревського).
Бурлеск (від іт. burlesco — жартівливий) — засіб створення комічного шляхом зображення «високого», «героїчного» й под. як простого, вульгарного, звичайного, пересічного й узвичаєного або, навпаки, «низького», «буденного» як піднесеного, важливого, вартісного, героїчного.

Немає коментарів:

Дописати коментар