Історія літератури: художні методи, напрями та течії літератури
Погляд на історію української літератури дає можливість виявити деякі тенденції й закономірності її розвитку. Говорячи про ці тенденції й закономірності, зазвичай використовують терміни «художній метод», «напрям», «течія».
Метод — спосіб пізнання й відображення дійсності письменниками. Виділяють два основних художніх методи — реалістичний і романтичний.
Романтичний метод характеризується пізнанням світу в його духовних вимірах і відображенням цих уявлень у художніх творах із виразно суб’єктивної позиції (як би хотілося, щоб було). Романтичний метод, навпаки, передбачає осягнення дійсності поза акцентованою увагою до її конкретної, реальної, видимої частини. Для митця справжньою є ідеальна, бажана, уявна дійсність, яку можна пізнати лише чуттєво, інтуїтивно, позасвідомо, тобто ірраціональними (нерозумними) способами, у результаті чого художній твір по-іншому репрезентує знання автора.Реалізується в таких стилях і напрямах: орнаментальний стиль, бароко, сентименталізм, романтизм, модернізм.
Реалістичний метод характеризується пізнанням світу в його реальних виявах і відображенням цього знання в художніх творах з об’єктивної позиції (так, як є). Реалістичний метод характеризується тим, що увага митця зорієнтована на осмислення видимого, конкретного, матеріального світу, пошук логічного, раціонального й закономірного у світобудові з наступним утіленням цих знань у художній формі (творові).Реалізується в таких стилях і напрямах: монументальний стиль, реалізм Відродження, класицизм, реалізм.
На кожному етапі розвитку літератури домінує або реалістичне, або романтичне світосприйняття, які, утім, не виключають одне одного. Художні методи є основою для формування напрямів у літературі.
Напрям художній — термін, що вживається на позначення етапів безперервного процесу розвитку літератури, які відрізняються один від одного специфікою авторського осмислення дійсності (методами) та притаманними їм особливостями й засобами образно-художнього моделювання дійсності (стилями). Підставою для виокремлення літературного напряму є наявність у національному літературному процесі сукупності письменників, що сповідують спільні естетичні ідеали й використовують близькі, схожі (стиль епохи) й водночас суто авторські засоби (авторський стиль, або ідіостиль) для їх художнього втілення. Отже, літературний напрям є своєрідним синтезом художнього методу, стилю епохи й індивідуальних стилів митців. Основними напрямами є бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, модернізм, постмодернізм. Як синоніми вживаються терміни «напрям», «літературний напрям», «художній напрям».
Течія художня — термін, яким позначають відгалуження, що співіснують у межах літературного напряму. Ґрунтуючись на засадах і принципах, які відповідають специфіці напряму загалом, письменники, що утворили течію, своєрідно модифікують їх або з ідейно-естетичного, або з художньо-формального боку. Так, наприклад, у межах модернізму об’єднуються такі художні течії, як неоромантизм, неокласицизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм, неореалізм, футуризм, соцреалізм.
Бароко (від іт. barocco— дивний, химерний) — напрям у літературі та мистецтві Європи XVI — XVIII ст. (в Україні розвинувся в XVII — XVIII ст.), поява якого була спричинена втратою ілюзій щодо провідних ідей доби Відродження. Світосприйняття митця цього часу визначають почуття песимізму, страху перед смертю, бажання втечі від реальності в аскезу (від гр. — вправляння; втеча від світу та його благ і спокус та постійне управляння в молитвах для досягнення духовної досконалості). Це позначилося на специфіці формованого таким світосприйняттям літературного напряму. Бароко ніби повертається до середньовічної ідеології й культивує думки про безсилля людини, про земне існування як «марноту марнот», про примарність і безцільність людського існування. Одиничний людський індивід утрачає самодостатню цінність, його місце заступає натовп, маса. У зв’язку з такими ознаками світогляд епохи бароко називають «трагічним гуманізмом». Утрата ілюзій щодо цінності людського буття все ж не виливається в повне заперечення людини. Навпаки, барокові митці шукають шляхи «спасіння», убачаючи їх у поверненні до Бога, відреченні від спокус цього гріховного світу. Намагання втекти від реальності впливало й на джерела пошуку митцями натхнення, якими стали фантазія, уява, мрія, почуття, Біблія. Таким чином, на відміну від доби Відродження, література якої ґрунтувалася на реалістичному методі, бароко у своїх основах має романтичний метод. Спроби подати надреальні, інтуїтивно пізнані, ірраціональні істини в художніх зразках виливалися в бароковій літературі в потужне експериментування з формою творів, через яку читач мав пізнати ці істини (яскравий приклад — творчість Г. Сковороди). Зі стилістичного боку бароковий стиль відзначається високим ступенем умовності (метафори, символи, алегорії, гіперболи), виразною декоративністю (епітети, антитези, порівняння та ін.), широким залученням міфологічної й біблійної образності, поєднанням простого й пишного, високого й низького, фантастичного й реального.
Класицизм (від лат. classicus — зразковий) — заснований на реалістичному методі напрям у мистецтві, у тому числі й літературі, що сформувався в XVII — XVIII ст., для якого характерна орієнтація на художню літературу античності, що проголошувалася ідеальною, класичною (зразковою), гідною наслідування, викристання сюжетів з античної міфології та історії, жанрів античності, увага до побудови мистецтва на засадах розуму, нормативності, суворої регламентації (наприклад, закон «трьох єдностей» (єдність часу, місця й дії), «трьох штилів» (високий, середній, низький). В українській літературі фактично не розвинувся. Окремі елементи є в І.Котляревського, наприклад, у драмі «Наталка Полтавка» майже дотримано закону «трьох єдностей»: час — нетривалий, місце — обмежене, дія — цілісна.
Сентименталізм (від фр. sentimentalisme — чуттєвий) — заснований на романтичному методі художній (літературний) напрям, що характеризується надмірною увагою до внутрішнього світу, переживань, почуттів, думок, прагнень і мрій людини, твори якого орієнтовані на те, щоб викликати в читача емоції, почуття співпереживання до долі героїв. У зв’язку з цим сентиментальні твори сповнені відповідними словесними й художньо-виражальними засобами (широке використання зменшено-пестливої лексики, синонімів, антонімів і под., часте вживання епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і літот тощо). Мова героїв сентиментальних творів пишна, вишукана й чуттєва, інколи занадто театральна. Поява сентименталізму в кінці XVIII — на початку XIX ст. стала реакцією митців на тиск класицизму з його раціональністю, нормативністю й соціальною заанга-жованістю. Назва напряму походить від назви роману англійського письменника Л.Стерна «Сентиментальна подорож». В українській літературі виразно виявився у творчості Г.Квітки-Основ’яненка (повість «Маруся»).
Романтизм (від фр. romantisme, від romanus — романський) — літературний напрям, у якому романтичний метод цілком реалізувався як основний. Романтизм сформувався на противагу класицизму наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Визначальними для нього стали такі риси, як заперечення раціоналізму доби Просвітництва, відмова від реалістичного зображення дійності, неприйняття буденності й звеличення «життя духу», культ почуттів, заглибленість у внутрішній світ людини, захоплення фольклором, давньою історією, інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо. Актуалізація романтизму в українській літературі була зумовлена його спроможністю зобразити в художньому творі сильну, вольову, красиву внутрішньо особистість, яка намагається змінити цей неідеальний світ на краще (а це було надзвичайно важливо в умовах суспільно-політичної й духовної несвободи України). На жаль, такий герой, за законами романтизму, зазвичай трагічний.
Реалізм (від лат. realis — суттєвий, дійсний) — напрям, у якому реалістичний метод знайшов найбільш повне втілення. Для нього характерна увага до дійсності в її соціальних і політичних вимірах, у її історичному об’єктивному розвиткові. Образ людини письменник-реаліст подає як типізований, узагальнений, тобто за цим образом проглядається ціле суспільне явище (наприклад, за образом Чіпки Варениченка проглядається тип людей, спотворених несправедливою соціальною дійсністю пореформеного українського села). Значну увага реалізм відводить з’ясуванню причиново-наслідкових зв’язків між фактами та явищами дійсності з метою узагальнення й художньо об’єктивного змалювання суспільно-історичних процесів і людини в них. Ставши основним напрямом у літературі XIX ст., реалізм має кілька течій: ранній (просвітницький) реалізм (І.Котляревський), критичний реалізм (Панас Мирний), соцреалізм (Олесь Гончар).
Модернізм (від фр. moderne — новітній, сучасний) — заснований значною мірою на романтичній світоглядній базі напрям, що фактично є сукупністю сформованих у кінці XIX — на початку XX ст. течій. Загальними ознаками модернізму є: опозитивність до традиційних форм і методів; увага до духовного, містичного, символічного в житті; суб’єктивізм; пошуки нових форм, утвердження умовності; занепадництво (декадентство); намагання розширити виражальний потенціал літератури засобами інших видів мистецтва. Водночас для кожної течії в межах модернізму (символізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, неореалізму, неоромантизм, неокласицизм, соцреалізм, романтика вітаїзму, авангардизм, міфологізм та ін.) характерні свої ознаки. В українській літературі модерністські течії розвинулися неоднаково. Значною мірою така ситуація була спричинена «припиненням» модерної традиції тоталітарним радянським режимом. Єдиною модерністською (досить умовно) течією, що «була дозволена» офіційною ідеологією й визнавалася центральним напрямом радянської літератури, був соцреалізм. З огляду на цю обставину українська модерністська традиція знайшла своє більш ґрунтовне продовження й розвиток як цілісне явище вже наприкінці XX століття, тісно переплівшись із постмодерною.
Символізм — течія модернізму, що з’явилася в українській літературі на початку XX ст. (О.Олесь, М.Вороний, Б.Лепкий, П.Тичина) не лише під впливом європейського, а й мала свої, національні джерела, зосереджувані у «філософії серця». Символізм не відмовлявся від своїх громадянських обов’язків, протестував проти сліпого підкорення позаестетичним інтересам, у канві художніх текстів широко використовував символіку, колористику та под. як спосіб художнього відтворення таємничої дійсності душі й світу.
Імпресіонізм (від фр. impressionisme — враження) — течія в мистецтві, представники якої основним завданням вважали витончене відтворення особис-тісних вражень і спостережень, мінливих миттєвих відчуттів і переживань, що досягалося особливим лаконізмом прози, її ритмічністю, використанням зорових, слухових, тактильно-перцептивних, нюхових образів, увагою до деталей. Елементи імпресіонізму (планерне бачення, реалізоване найчастіше через метафору, що виконує настроєву функцію) наявні у творах цілої низки українських письменників (М.Коцюбинський, В.Стефаник, М.Хвильовий).
Експресіонізм (від фр. ехргеssio— вираження) — течія в межах модернізму, яка сформувалася в перші десятиліття XX ст. й постала як заперечення не тільки міметичних (наслідувальних) різновидів мистецтва, а й імпресіонізму, який спирався на вираження миттєвих вражень митця. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване (надмірно перебільшене) авторське «я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеосібнення людини, на занепад духовності тощо. Для експресіоністських творів характерні емоційність та ірраціональність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність, контрасти. Яскравими представниками експресіонізму в українській літературі є В.Стефаник, М.Хвильовий, Ю.Яновський.
Неокласики, або «Неокласика» — назва невеликого кола київських поетів, перекладачів, літературознавців, що виникло у 20-х роках XX століття. До нього належали М.Зеров, М.Рильський, О.Бургарт (Юрій Клен), М.Драй-Хмара, П.Филипович. Неформальне товариство вільних митців шанувало талант, художність у літературі, не визнавало «політичних», «пробільшовицьких» критеріїв мистецтва. Неокласиків об’єднувала система світосприймання, позначена рисами «аристократизму духу» та творчого інтелекту, тяжіння до гармонії між раціональною сферою та почуттями, до високої культури мислення та поетичного мовлення. Варто відзначити їхнє захоплення досконалістю античної лірики, високою художністю французьких «парнасців», глибоким інтересом до української класики. Слід пам’ятати, що неокласики не мають нічого спільного з неокласицизмом як неадекватного українській літературній ситуації та ментальності.
Неореалізм — течія в українській літературі, яка виявила себе у 20-ті рр. XX ст., зокрема у творчості В.Підмогильного, пізніше у творах Гр.Тютюнника. Неореалісти визначили свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність і ліричною стихією.
Неоромантизм — течія модернізму, що виникла в українській літературі кінця XIX — початку XX ст. Характеризується як пізня модифікація романтичного типу творчості. Йому властиві неприйняття «прози життя» буржуазного суспільства, створення світу пригод та екзотики з «небуржуазним» романтичним героєм, що виступає носієм гуманістичних цінностей. Цей напрям розвивався в тісних взаємозв’язках і з реалізмом. Найповніше неоромантизм окреслився в ліриці та в драматичних творах Лесі Українки, у прозі О.Кобилянської.
«Романтика вітаїзму» — стильова течія української літератури 20-30-х рр. XX ст. як вияв загальноєвропейського вітаїзму (Ф.Ніцше, А.Бергсон, А. Шопенгауер, Г.Зиммель), для якої характерними були ідеї утвердження повноправного життя, українського відродження, активної, сильної, здатної до боротьби людини. Найбільш яскравим представником цієї течії був М.Хвильовий, водночас й у творчості інших митців цієї доби (Ю.Яновський, М.Куліш, М.Яловий) ідеї революційного романтизму знайшли глибоку розробку, будучи значною мірою й ідеями самого їхнього життя.
Постмодернізм як напрям у літературі характеризується такими ознаками: відсутність розподілу на «високу», «елітарну» й «низьку», «популярну» літературу; орієнтація митців на марґінальність як у виборі об’єктів художньої репрезентації, так і їх інтерпретації, а також на утвердження рівноцінності об’єктів зображення; тотальна іронічність як засадничий принцип ставлення митця до дійсності й самого себе; пародійність, інтертекстуальність; суперечливість; парадоксальність; грайливість; епатажність, абсурдизм, гра мовою й символами, буфонадність як основні засоби зображення.
Немає коментарів:
Дописати коментар